Абсент. Легенда Зеленої Фàти.

 

Гіркий, та нешкідний удар писарський,
Мов полинівки чарка у шинкарки.
(Іван Франко).

В історії жоден інший лікер не зазнав такої слави й завзятих обговорень, як абсент, наймення якого зумовлене назвою латиною - Artemisia absinthium - трави гіркого полину, на якому, власне, настояний. Що ж це таке цей зелений гірко-полиновий напій? Трав’яна настоянка? Звичайно. Ароматний лікер? Звісно! Ось лише найзабороненіший в світі лікер: через свої галюциногенні властивості завдяки туйону,  що міститься в траві полину, був заборонений протягом майже всього минулого століття.  Аперитив? Також! Та головно він - легенда й насамперед міт. Трав’яний еліксир, який, досягнувшивши епогею дивовижного напою, трасформувався в диявольський лікер, майже наркотичний трунок, щоб потім, реабілітований, розквітнути другою молодістю. На сьогодні жоден інший напій не зміг залищити такий незатертий слід в суспільстві, мистецтві та літературі. За останні 150 років Зелена Муза, чи Зелена Фàта, така собі Fata Morgana абсенту, надихала багатьох художників, поетів та письменників, і мистці створили з нього міт небезпечний та чарівливий. Безперечно, більш чарівливий, як небезпечний, взявши до уваги величезну кількість згубних речовин, що вживаються нині.

“Абсент, як поезія, сприяє коханню”: свого часу запевнював Оскард Вайльд.

Серед славетних прихильників абсенту – ціла літературна плеяда Прекрасної доби (період европейської історії між 1890 і 1914): Рембо, Бодлер, Поль Верлен, Еміль Золя, Альфред Жаррі. Всі вони писали про захоплюючу привабливість Зеленої Фàти та її вплив на творчий процес. За їхніми словами, вони творили у насиченому абсентом середовищі.

“Питець абсенту" Віктор Оліва (1903)

Французький поет і драматург Альфред Жаррі смакував абсент у чистому вигляді, Бодлер вживав його разом з опіумом.

Абсент зміцнював або знищував дружбу, він породжував видіння та мрії на межі галюцинацій, які пізніше втілювалися у твори мистецтва.

Абсент пили, шукаючи в ньому натхнення, й зображали на картинах чимало славетних художників.

Подейкують, що й «Місячну ніч» Вінсент ван Гог (1889) намалював під впливом абсенту і що саме під дією цього трунку він відрізав собі вухо.

Вінсент ван Гог, автопортрет з відрізаним вухом.

Знову Оскальд Вайльд говорив:

“After the first glass, you see things as you wish they were.

After the second, you see things as they are not.

Finally, you see things as they really are,

which is the most horrible thing in the world.”

(Після першої чарки бачиш речі такими, якими їх бажаєш бачити.

Після другої бачиш їх не такими, якими вони є насправді.

Врешті, бачиш речі, якими вони є насправді,

І це є найгірше, що може бути на світі.)

Де і коли народився цей надзвичайний своєю історією напій? Відомо, що трава гіркого полину з давніх часів застосовувалася як приправа до їжі, а настоянка з неї  як тонізуючий, протиспазматичний, жовчогінний засіб. Та справжній прототип відомого абсенту народився наприкінці XVIII століття у Швейцарії. Такий собі лікар Pierre Ordinaire, втікаючи від гільотини під час турбулентних подій Французької Революції, заховався в швейцарських горах і 1792 року осів в  долині Валь-де-Траверс. Тут він почав працювати за професією та, як було звично того часу, власноруч виготовляти різні ліки. Лікар Ordinaire добре знав властивості полину й, знайшовши його у великій кількості на гірських схилах, почав виготовляти свій цілющий еліксир. Додав до настойки полину аніс, гісоп, аїр, мелісу та ще деякі ароматні трави. Так народився легендарний ароматний напій, який спершу застосовували як ліки від багатьох недуг.

Пізніше рецепт настойки полину, переходячи з рук до рук, став основою алкогольного лікеру, що у 1797 році почав вироблятися у Франції.  Перша у світі фабрика Абсенту називалась Dubied Père et Fils

1798 рік. Абсент з лікарства для травлення перетворюється на аперитив. В Парижі зароджується легенда богеми.

Період, протягом якого в Парижі поширився абсент, відзначався великими соціальними й культуральними змінами. Цей новий аперитив з трав’яним ароматом, гіркуватим смаком, несподівано дивовижними ефектами, зразу ж з ентузіазмом прийнявся до гурту артистів, мистців, так званих інтелектуалів, які щораз більше громадилися в парижських бістро, підтверджуючи покликання цього міста бути Столицею европейської Культури.

5 година вечора в Парижі за тих часів отримала назву "зелена година" – час, коли відвідувачі каварень та барів сиділи на терасах зі склянками смарагдового лікеру в руках.

Едуард Мане, Бар у Фолі-Бержер (1882)

 

На початках через немалу ціну абсент був недоступним для загалу й вважався типово міщанським аперетивом, така собі «la fée verte des boulevard» - Зелена Фàта бульварів. Проте популярність напитку помітно зростала і 1870 року, напередодні франко-пруської війни, серед усіх аперитивів, що вживалися у Франції, частка абсенту становила 90%. На пляшках зазначався вміст алкоголю від 68 до 72 відсотків.

На сцені мистецтва абсент став протагоністом у 1859 році, коли Едуард Мане на щорічній художній виставці у Паризькому Салоні шокував громадськість своєю картиною "Прихильник абсенту".

Едуард Мане "Прихильник абсенту"

(1859).

Згодом на полотнах багатьох художників щораз зображалися прихильники абсенту з чаркою смарагдового напитку в руці та всі атрибути ритуалу – шклянка, шумівка, цукор кубиками та бризки води, якою розбавляли напій. Цукор використовували аби пом'якшити гіркий смак напою.

Піассо. Портрет Анхеля Фернандеса де Сото «Прихильник абсенту» (1903)

 

Щодо цукру до абсенту, письменник Моріс Метерлінк розказує про те, як бачив у поїзді, що проходив повз нього, «одурілого» Пола Верлена: «Потяг з Брукселю зупинився на майже безлюдному двірці. Гучно відчинилося вікно вагону третього класу і з нього виглянула фавнова фізіономія старого поета. «Цукру мені сюди!» - кричав несамовито. Схоже на те, що це було його звичайне привітання під час подорожей – такий собі бойовий клич, чи то пароль, який давав зрозуміти, що він жадав цукру для абсенту.»  

Жан Беро. В каварні. "Абсент" (1882)

Читаючи статистику того часу, можна зрозуміти яким феноменальним було розповсюдження Зеленої Фàти: протягом періоду з 1880 до 1914 у Франції виробництво абсенту з 700 тисяч літрів зросло аж до 36 мільйонів літрів.  Такими ж темпами падали ціни, а за ними, неминуче, і якість.  Кожен брався виготовляти абсент, проте, далеко не дотримуючись оригінального рецепту. Використання дешевого, але отруйного метилового спирту робив напиток шкідливим для фізичного та розумового здоров’я тих, хто його споживав. Через масове виробництво чарка абсенту коштувала менше ніж шклянка будь-якого вина. Зелена Фàта перетворилася на Péril vert – Зелену Небезпеку.

«Бохе знав одного тесляра, який помер, танцюючи польку голий, мов хробак, на Сен-Мартен. Пив лише абсент.»
(Еміль Золя, "Довбня")

Крізь смарагдову призму абсенту художник Едґар Деґа на своїй картині “L’Absinthe” (Абсент, 1876) дуже вдало відтворив людську трагедію спустошеності й відокремленості у тогочасному великому місті.

 

Едґар Деґа "Абсент" (1876).

У парижській каварні "La Nouvelle Athènes" (Нові Атене), де зазвичай гуртувалися відомі імпресіоністи, зображені повія й безхатченко, пригнічені мовчазним відчаєм. Ці два одинокі постійні відвідувачі каварні поглинуті їхніми видіннями у викривленому просторі. Стіл без ніжок, ніби повислий в повітрі, яскраво відображає їх галюцинації. Саме алкоголь – єдине їхнє товариство. Зрештою, одинокі, нещасливі, нічого відраднішого немає в їхньому житті, як дешевий алкоголь. Це перед застигло-остовпілою жінкою келишок із зеленуватим абсентом, в якому вона топить своє нещастя, шукає порятунок від гнітючого відчуженого існування.

«Абсент – надзвичайно сильна отрута: хильнете чарку і зразу ж помрете. Журналісти його п’ють, пишучи свої статті. Вбив більше французів, ніж самі бедуїни.»  (Гюстав Флобер, «Щоденник подорожей»)

Леон Спілліарт "Прихильниця абсенту" (1907)

Врешті через контрафактне виробництво й, відповідно, низьку вартість зелений полиновий лікер став легкодоступним високоалогольним сурогатом абсенту. Велика згубність для здоров’я, ба небезпека для життя абсенту; побоювання, що цей напиток може якимось чином знесилити молодих вояк, що відправлялися на Першу Світову; до того ж чималий тиск виробників вина, котрі вбачали в ньому великого конкурента; поширення боротьби з алкоголізмом загалом, що ставало болячкою суспільства – все це спровокувало заборону виробницва абсенту в 1915 році.

Проте, звичайно, виробництво тривало підпільно. Власне, скуштувавши підпільний абсент, Мерлін Менсон вирішив виробляти свій власний, тож створив лінію виробництва лікера із власним підписом на пляшках – Absinthe Mansinthe.

Пікассо "Абсент" (1901)

Ернест Хемінгуей попивав абсент у 1920-і роки, коли працював журналістом, і пізніше за часів громадянської війни в Іспанії.

"Справжній абсент, як ось цей, вміщує артемізію. Кажуть, що від нього тліє мозок, але я не вірю. Він лише відвертає думки. За правилом треба до ньго доливати по краплі води, а я навпаки, напій доливав до води."
(Ернест Хемінгуей, «По кому подзвін»)

Довгий час вважалося, що при вживанні абсенту галюцинації виникають через хімічну речовину туйон, яка є в ефірних маслах полину. Але сучасний аналіз показав, що у дистильованому належним чином абсенті туйон присутній в таких малих кількостях, що він навряд чи може мати психотропний ефект. Звичайно, залежить від кількості вжитого.

Протягом XX століття Зелена Фàта поступово втратила свій вплив на культуру й мистецтво. На зміну абсенту прийшли коктейлі, мартіні, а у 1960-і - різноманітні наркотичні препарати.

Реабілітований абсент сьогодні – це "напій, від якого німіє язик та загострюються відчуття", – говорить Ленс Вінтерс, виробник алкогольних напоїв і власник компанії St George Spirits, яка випустила першу легальну партію абсенту в США наприкінці 2007 року.

Залишмо легенду Зеленої Фàти панувати в сучасних літературних та артистичних колах, де вона створює романтичну атмосферу на мистецьких презентаціях та виставках. Натомісць поцінуймо абсент як цілющий лікер, що заслуговує почесне місце серед трав’яних настойок, наливок, бальзамів та лікерів. Виготовлений за правилами, він оздоровче діє на фізичний та духовий стани: сприяє травленню, навертає на добрий настрій та надихає на творчість.

Всім, хто бажає власноруч приготувати чудовий ароматний полиновий лікер, тут подається рецепт Ренато Вікаріо з рецептурної книги цілющих лікерів, сертифікованої Дирекцією Слоуфуд – Slow Food Upstate (USA), (www.slowfoodupstate.com)

Вінсент ван Гог "Натюрморт із шклянкою абсенту"

Складники:

·         0,4 л. спирту

·         400 мл. джерельної води

·         300 гр. цукру

·         45 гр. насіння анісу

·         40 гр. насіння фенхелю

·         15 гр. насіння коріандру

·         10 гр. подрібненої трави полину

·         3,5 гр. подрібненої трави м’яти

Приготування: Розтерти всі прянощі в ступці, всипати в шкляну посудину й залити спиртом. Дати настоятися щонайменше 10 днів. Потім до витяжки додати розчинений у воді цукор і дати настоятися ще на добу. Опісля фільтрувати витяжку, поки не стане прозорою, залити в пляшки, закоркувати й, бажано, запечатати сургучом. Залиште спочивати пляшки в темному місці. Через щонайменше шість місяців можете скуштувати ваш цілющий лікер.

Як знов-таки ділився враженнями Оскар Вайлд: «Нема в світі нічого поетичнішого, як чарчина абсенту... Яка різниця між келишком абсенту й заходом сонця? Перша стадія це стан нормального прихильника почаркувати. Наступна стадія це коли ви починаєте бачити жахітні речі, та коли налягти більше, то дійдете до третьої стадії – почнете бачити те, що бажаєте – речі дивні, чарівливі»... І досить, тут добре буде зупинитися і якнайдовше насолоджуватися цією третьою стадією.