ЕСЕЙ ЯРОСЛАВА ПОЛЬОВОГО
Кожний народ зустрічає на
своєму історичному шляху геніальну особистість, яка своїм талантом, творчістю
прославила той народ у світі, піднісши його думки, почуття до вершин людської
мудрості. В англійців це - Вільям Шекспір; у німців - Йоганн Гете; в іспанців - Міґель де
Сервантес; в італійців - Данте Аліг’єрі; у поляків - Адам Міцкевич. Для нас,
українців, - Тарас Шевченко, геніальність якого є незаперечною.
Поряд із Шевченком слід
розглядати і постать Івана Франка,
поетична творчість якого ставить його в ряди геніїв слова. Многогранна
сорокалітня праця Каменяра дає нам право назвати його Великим наступником
Шевченка. Хоч сам Франко писав:
Я не геній, синку милий,
Тим ніколи не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не
хиливсь.
А у вірші
«О. Люнатикові» продовжує думку:
Я для геніїв грядущих
Поле дикиє орав,
Шлях серед хащів
найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік схвапливо
Разовий, не панський
хліб,
І ставав на всяке жниво
І в’язав свій скромний
сніп.
Істинно! Іван Франко, «як син
українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих
рук селянських» (із заяви поета польським читачам), «ставав на всяке жниво» і
пік хліб для голодних.
Ось під таким поглядом і слід
розглядати творчість Франка — Франка поета і письменника, драматурга
шекспірівського закрою, критика і дослідника літератури, історика і філософа, перекладача
з багатьох європейських мов, соціолога і
економіста, публіциста і журналіста, провідного діяча українського політичного
життя, який творив на зламі двох століть (XIX -XX).
Так! Тарас Шевченко та Іван
Франко — генії українського народу. Вони жили зі своїм народом, розділяли його
біль, надихали й кріпили його сили: «бо вам призначено скалу сесю розбить», щоб
зажити «… в сім’ї великій. В сім’ї вольній, новій…».
Слово гостріше за лезо меча,
тому й боролися загарбники зі світочами нашого народу, очорнюючи їх зі всіх
сторін, приписуючи їм безбожність та світоглядний атеїзм. Особливо старалися
совєти-комуністи. Якщо лукаву, брехливу
писанину підсовєтських знавців творчості Т. Шевченка вдалося спростувати, і в
цьому велика заслуга проф. Д. Степовика1, то про творчість І. Франка немає фундаментальної праці, яка б
розвіяла трактування підсовєтських франкознавців про світоглядний атеїзм Каменяра.
Вагомий внесок у дослідження
творчості Івана Франка внесли рогатинці. Перший, хто вписав творчість великого
Каменяра в академічний корпус історії нашого письменства був професор руської
(української) філології Львівського університету, отець Омелян Огоновський.
З-під його пера 1893 року вийшов третій том «Історії літератури руської», де
вчений вмістив розділ про свого учня - Івана Франка.
Досліджував творчість Франка і
Антон Крушельницький (1878-1934), який у 1925 році був директором української
гімназії в Рогатині 2.
Великої уваги заслуговує праця
д-ра літературознавства Луки Луціва (1895-1984), який у 1927-30 рр. був
учителем української літератури та грецької мови в Рогатинській гімназії. 1967
року вийшла друком в США його книжка «Іван Франко - борець за національну і
соціяльну справедливість» 3. Автор намагається
вияснити усі найважливіші проблеми з життя і творчості Каменяра, який на
протязі сорока років, в умовах важких перешкод, змагав до того, щоб український
народ «засяяв в народів вольних колі».
Віруючого в Бога Івана Франка висвітлив наш рогатинець,
отець-доктор Іван Музичка (1921-1-2015). З нагоди 90-ї річниці з дня смерті
Івана Франка в Українському Католицькому Університеті ім. Св. Климента Папи в
Римі відбувся літературний вечір, на якому о. І. Музичка виступив з доповіддю:
«Іван Франко: українському народові невідомий християнин».
2016 року минає 160 років від
дня народження і 100 років від смерті Івана Франка. Постараймося і ми, нині
живущі на цій землі, осмислити велич Духа Каменяра…
— Чи то правда, пане докторе,
що ви, як люди кажуть, не вірите в Бога? — відважилася поставити запитання
молода сімнадцятилітня панна Зоня Моджейовська, яка 1916 року була сестрою-милосердя
біля ранених УССтрільців у притулку по вул. Петра Скарги у Львові, де лікувався
Франко.
— Ні! — відповів він. — Панно
Зоню, я вірив і вірю в Бога не так, як ви всі… Ой, люди, люди, ви мене не
розумієте і це найбільше болить, — і замовк у задумі, а я непомітно вийшла. Писала
у своїх спогадах про Івана Франка Моджейовська-Гончар 4.
У кімнаті Франка висіла ікона
Богоматері обвішана вишиваними рушниками, а перед нею горіла лампадка.
У вірші
«Моя пісня» (1874 р.) молодий поет писав:
Зістав я сам в самотині,
Рукою земною обняло
Життя мене в життя весні
Та дяка й слава тобі, Боже,
Бо мудра воленька твоя,
Нещастя жадне неспроможне
Щоб нарікав на тебе я.
У вир життя мене ти кинув,
Та серце жаром запалив,
І, мов на квітку ту, краплину
Роси небесної спустив.
Сонет «Дві
дороги» (1875 р.) Франко закінчує в християнському дусі:
І нас, браття, отак веде рука
судьби:
Йдучи з молитвою наперекір
недолі,
Ідім до світла щастя та
любови.
1975 року
надрукований вірш Франка «Хрест».
Хреста нас знаменем хрестили,
Ростем під знаменем хреста;
З Хреста пливуть всі наші
сили
І віра наша пресвята.
Вірш
«Божеське в людськім дусі» (1875 р.) починається строфою:
Коли Ти в світ слав рід
людський,
Життя людей зробив борбою,
Свою Ти божеськість їм дав —
Дух, тверду силу із любовою.
У легенді «Хрест чигиринський»
20-річний поет описує чудо, коли хрест допоміг козакам перемогти польське
військо Жолкевського.
А Наливайко крикнув:
«Так, браття, так і єсть!
Мир мирним! На враждущих
Сам Бог і Його хрест!
За мною! Хай пізнають
Ляхи і що з нами Бог,
Що проти Бога змігся,
Хто проти нас се зміг».
Наведенні рядки поезії Франка,
засвідчують про християнську релігійність автора, його пошану до Бога-Творця. І
як правильно зауважує д-р. Л. Луців: «Франко вірив в Бога, бо інакше він не міг
би написати таких релігійних творів. Ті, які вважають Франка безбожником
мовчать про християнську поезію поета».
Дивує, що підсовєтські
франкознавці вперто не хотіли бачити у творах Франка релігійної значимості.
Існував штамп, і коли йшлося про Каменяра, спочатку, як правило, у звучало:
«Іван Франко, як революціонер-демократ, не міг не розуміти облудливої моралі
релігії, що завжди стояла на службі інтересів пануючих класів. Поет водночас
виступав проти українських буржуазних націоналістів…» Скільки їх, вірних
ленінців, здобули на творах Франка вчені ступені, трактуючи Каменяра, як
непохитного борця з релігією та українським буржуазним націоналізмом?
Підсовєтські франкознавці
твердять, що Франко став атеїстом після 1876 року, коли пізнав твори Маркса.
Неправда! Атеїстом він ніколи не був, а про марксизм висловився чітко у статті:
«До історії соціалістичного руху» (1904 р.), яку закінчив словами: «Хто
потрафить віднайти якийсь «свобідний» розвій одиниці (в соціалістичній програмі) —
сей докаже певно дуже великої штуки, та й всевладність комуністичної держави, зазначена в усіх 10 точках
Комуністичного Маніфесту, в практичнім проведенню означала б тріумф нової
бюрократії над суспільністю, над усіма її матеріяльним і духовним життям»… Якби
у воду дививсь, Франко, скаже галичанин, пізнавши «все прелесті совєтской
государственності».
Дійсно у творах Франка зустрічаються рядки, де
автор, ніби, свідомо віддаляється від релігійності. Насправді, як зазначає о.
Іван Музичка, «поети, а Франко ним
був, мають свій спосіб світосприйняття.
Поети — то динамічні мислителі і шукачі правди, справедливості, вразливі на
кривди і потреби ліку на них». Ось та фраза: «шукачі правди!», яка багато чого
може пояснити тим, які мають сумнів щодо релігійності Франка. Йдеться про Божу
Правду, Божі заповіді. Франко шукав правди, і бажав Божої справедливості для
свого народу. Під цим оглядом і слід розглядати поезію Франка, в якій, на перший погляд, проглядається
безбожництво.
Прихильники атеїзму апелюють
до сонету «Сікстинська мадонна» (1881 р.), не беручи до уваги трьох сонетів під
заголовком» Легенди про Пилата (1889 р.), де поет, згідно християнським
переказам, змалював гірку долю Пилата, «який правду чисту в руки ката віддав».
Сім’я його пропала, наче тінь,
І кесар з служби з ганьбою
прогнав,
І рідний город випхнув з своїх стін.
Ніхто з совєтських
франкознавців не згадує цього триптиха сонетів, який закінчується тим, що «труп
Пилата, всій землі на горе, ще й досі пливе десь по океані», — бо тоді не можна
б назвати Франка «агітатором атеїзму».
Франко у циклі «Строфи» з
пошаною відзивається про Бога, про Його заповідь християнської любові, чого
ніколи не зробив би атеїст.
Як військо скликає труба,
Так ангелів Божих скликають
Сердечні слова.
А гуслі та
флейти де грають
І брата
осуджають, там
Приховок чортам.
Як запорохи чоловік
Звести не можу ув очох,
Так гордости в душі людській
Не зносить Бог.
Хоча б ти і муки
тяжкі терпів,
А брата свойого
не любиш,
То все ж ти на
вічне життя не доспів,
Лиш дарма дочасне
загубиш.
Як підкреслює д-р Л. Луців
«підсовєтські франкознавці навіть в таких темах, як «Іван Вишенський» та
«Мойсей» знаходять матеріялізм та атеїзм. З чого критичний читач може тільки
посміхнутися з «правдивости» комуністичної науки. Але такі, як Яртись, Кирилюк,
Климусь можуть сказати: — А все ж таки Франко в поемі «Страшний суд»,
надрукований у збірці «Somper tiro» (1906 р.) виявив себе дійсним матеріалістом
В дійсності поет в цій поемі є
радше пантеїстом, який признає якусь «душу», якусь «сутність». В цій поемі
немає «чистого» матеріалізму, якого бажали б собі підсовєтські автори. Але вони
цього не бачать, хоч Франко пише, що його ліричний герой розуміє своє
призначення на землі. Всі тайни світу відкриваються перед ним і він «почує в
собі силу і безмірну духа владу, і перед найвищим Духом, в пориві любові упаде».
Найвищий Дух, оспіваний Франком, це і є
Бог, стверджує д-р Луців.
Ще деякі
Франкові вірші зі збірки «Давнє і нове»:
Коли
побачиш праведного в муках,
В терпінню,
болях і в тяжкій неволі,
Як він
терпеливо, і без нарікання
Несе
тягар свій, не кляне нікого,
То знай, що
певність ту нерукотворну
Сам Бог
вложив йому на теє в душу,
Щоб він
своїм терпінням і змаганням
Зміцнив
життя найглибшої основи.
Очевидно,
що підсовєтські франкознавці не хотіли бачити цих Франкових поезій
І се, треба, брате, в повинність вмінити:
Не спасе нас місце і рід іменитий,
Як Божої волі не будеш чинити.
Бо котре ж то місце було
щасливіше
Як Адама і Еви в раю найвчасніше?
Та коли від ласки божої відпали,
І заповідь Божу, хоч малу, зламали,
То той рай і блага всі його втеряли.
Хто каже: «В сім світі спасуться горді,
Бо жінка і діти й рід на перешкоді»,
Той сам себе дурить, не мудрий по шкоді,
Бо з кожного місця Бог людей приймає,
Хто на своєму місці повинність сповняє,
Яку теє місце на нього
вкладає.
У 40-му вірші «Паренетікону»
Франко розкриває силу віри в Бога, яка спасла життя юнакові. Батько,
відряджаючи сина в дорогу, дав йому пораду:
Коли впаде тобі дорога
І ти йтимеш попри церкву божу,
І в тій церкві буде Служба Божа,
Не минай ти церкви в жоднім разі
І достій,
аж Служба закінчиться
Син послухав батька й
врятувався від гріховної спокуси.
Варто навести 48-му і 49-ту строфи:
Краще слабеє надбання
З ласкою Бога набути,
Як незлічене багатство
Серед проклять загорнути.
В здоровому тілі здорова душа,
Та часто буває не варта гроша.
В уломленому тілі буває Душа,
Що красою весь світ і Бога
втіша.
Іван Франко оспівував у своїй
поезії й Божу Матір. Перебуваючи 1875 року на Різдвяних святах у Дулібах, склав
гарну колядку, де є такі слова:
А рад би я знати, чесний
господарю —
Гей дай Боже!
Хто ті зірниці, рідні
сестриці?
Старша сестриця — Руська землиця,
Менша сестриця — Лядська землиця.
А рад би знати, чесний
господарю,
Коли скінчиться старшої горе?
Пречиста Діва з сином царствує,
Пречиста Діва плач сестри чує.
В легенді «Рука Івана
Дамаскіна» (1907 р.) йдеться про обмову челяддю церковного учителя Івана перед
султаном, який наказав відрубати учителеві руку. Франко в поетичній формі
змальовує, як щира молитва творить чудо.
І враз заясніла каплиця уся,
Марія з ікони ступає
І мовить: «Іване, невже ж
твій дух
У сумніві вже потопає?
І руку відтяту Марія взяла,
До рани її приложила
І враз здоровіська рука та була.
Не тільки в поезії, але й в
прозі персонажі творів Франка сповідують
глибоку релігійність. Старий Юра, в оповіданні «Терен у нозі» (1906 р.),
пояснив приятелю Миколі дивну пригоду — засторогу для його душі: «Кожний з нас
бачить не раз знаки Божої остороги, але не кожний відчуває в них палець Божий. А ти можеш вважатися щасливим, що ти провидів
і почув в саму пору».
Вже із тієї малої частини
вищезгаданих творів Франка явно випливає, що так писати могла тільки людина
віруюча, а не безбожник.
Чому підсовєтські франкознавці
не бачили у творчості Франка релігійного
світогляду поета-філософа? — зрозуміло: совєти-комуністи намагалися залучити до
когорти своїх безбожників Великого Каменяра, і наказали висвітлити Франка, як
ярого прихильника атеїзму, що присвятив своє життя боротьбі з Богом. Старалися ревно, навіть вдалися до грубої
підробки. Йдеться про вірш «Папі в альбом».
Секретарем Франка в останні
роки був Мар’ян Семенович Колодій, котрий, як він писав «описав багато про час
від 3 вересня 1914 року по 25 травня 1916 року, тобто до смерті Каменяра".
Колодій мав намір видати книжку спогадів про Франка, опрацьовуючи архівний
матеріал Каменяра. Час збігав, а книжки не було.
У 50-х роках, після вбивства Я. Галана (вбили
енкаведисти!), до Колодія звернулись працівники НКВС з пропозицією видати
книжку, але наполегливо просили знайти серед архівних документів Франка вірша,
який був би співзвучний із віршем Галана «Плюю на Папу». Заодно пообіцяли дати
Колодієві матеріальну допомогу. Очевидно, що просьба була «твердою», бо
невдовзі серед архівних документів «знайшовся» вірш «Папі в альбом»:
Перший грім: твій Рим дрижить,
Папо, Рим старий архів
Папських злочинів — гріхів…
І останній вдарить грім
У католицький весь світ —
І — за мій біль, кривду й піт!
Авторство підтвердили «вчені»,
за виключенням окремих вчених. Навіть
підсовєтський франкознавець Кирилюк писав: «… тепер жоден франкознавець не має
сумніву, що цей вірш належить тільки М. Колодієві»6. Проте А. Яртисю
не завадило написати, що «логічним завершенням боротьби Франка проти
католицизму і Ватикану була поема «Папі в альбом». Цю підроблену поему видали в
Києві як твір Франка7.
Про ставлення І. Франка до
релігії, до церкви найкраще промовляє такий факт. 1913 року у Львові відзначала
свій ювілей радикальна партія. Про цю подію учасник святкувань Микола Голубець
надрукував спогад. «Бесідники мали промови, говорив Голубець, Кирило
Трильовський. Франко сидів спереду, слухав і крадькома схлипував. Враз він
підвівся з місця… Я був певен, що Франкові подобаються похвали промовців і він
подякує та скаже кілька приязних фраз. Тим часом почулося те, чого ніхто не
сподівався. Франко зворушений до сліз говорив приблизно так: «До помилок, які я
в житті зробив, належить моя праця біля підвалин радикальної партії… На ділі —
нещастям нашого народу є те, що партія, для якої я клав підвалини, захитала в
народній душі основи християнського світогляду. Наша молодь не знає Святого
Письма, вважає його непотрібним для читання. Коли б я мав дати вам якусь пораду
на майбутнє, то радив би вам, особливо молодим, частіше сповідатися і
приступати до Святих Тайн, і в той спосіб наближуватися до Бога»8.
Д-р Луців пише: «Франка
шанували не тільки деякі священики, його приятелі, та ті, що високо цінували
його літературні твори. Шанував Франка і Великий Митрополит Андрей Шептицький,
який «не тільки прийшов особисто віддати поклін Франкові на його ювілей в 1913
році у Великому театрі у Львові, але і
під оплески присутніх впровадив його під руки на почесне місце». (Це слова д-ра
Івана Німчука, їх наводить Богдан Мончак у статті про Митрополита Андрея
Шептицького9).
На пасторський лист
Митрополита Шептицького «О квестії соціяльній» (1904 р.) Іван Франко
висловився: «Єпископ, тепер Митрополит Андрей Шептицький, від самого вступлення
на єпископство почав призвичаювати нас до іншого тону, до інших форм, іншого
характеру, який панує в його посланіях. Почати з того, що замість запліснілої
псевдоцерковщини, якою промовляли його попередники, тобто дивоглядної мішанини
церковнослов’янської лексики з новочасною морфологією, він пише свої листи
чистою галицько-руською мовою, а подекуди в посланні до гуцулів не цурається
промовити навіть діалектом — річ досі нечувана в наших церковних достойників…
Митрополит Андрей іще в однім пункті явився новатором. Він не промовляє так, як
попередники, звисока, авторитетно напущеним і ніби маєстатичним тоном, а
говорить попросту, як рівний до рівних…».
Прикро, що Митрополит А.
Шептицький перебував в ув’язнені, коли І. Франко доживав свої останні дні… Не
має сумніву, що Митрополит був би провідав хворого поета, як і не має сумніву,
що з рук Митрополита Франко прийняв би Святі Тайни… Та й похорон відбувся
б при чисельному здвигу духовенства…
Шкода. Хоча є переконливі докази, і про це свідчить д-р Богдан Карпевич, що
Франко, почувши подих смерті, очікував на прихід отця Галущинського, тож Іван Франко
помер поєднаний з Богом, через акт бажання Сповіді10.
У своїй праці «Іван Франко —
борець за національну і соціальну справедливість» д-р Л. Луців наголошує: «До
1876 року поет зберіг ту віру, яку виніс з рідної хати, і яку мусів скріпити в
школі. Після арештування у Франкових поезіях і статтях появляються думки, які
церковна влада мусіла осудити». Йдеться про москвофільство ( і не тільки!),
яким було заражене наше духовенство.
Франко добре усвідомлював наслідки «братньої любові», і свою душевну
біль виражав в поетичній формі. Тому поверхневе тлумачення творів Франка, з
прямолінійним підходом, де слово сприймається буквально, і приводить до
спрощеного розуміння
Доречно зауважити, що
примітивне трактування Біблії може й
диявола оправдати. Елементарний підхід до вчення Біблії використовують свідки
Єгови, адаптуючи тексти Святого Письма до поширення свого псевдохристиянського
вчення.
У поезії Каменяра слід шукати
філософію моралі в контексті часу, соціального становища народу, його
культурних та духовних цінностей. Вірш Франка «Говорить дурень в серці своїм»
починається і закінчується саме такими словами, і якщо не брати цей вислів до
уваги, то перед нами сповідь-молитва:
Єсть Бог і єсть він Богом моїм!
Його я в серці своїм чую
В ньому я днюю, з ним ночую,
Він береже мене мов мати:
Що я роблю, він мусить знати;
Що я роблю і що говорю;
Він в моїх радощах і горю,
Він в моїх думах, в моїх мріях,
І в моїх жалощах, надіях!
Щоб написати таку поезію треба самому мати
віру в своїм серці і душі. Син коваля цінував працю рук і ніколи не назвав би
роботящий люд дурнем, це, радше, відноситься до нащадків фарисеїв, які жили
законом: говорите одне, а робити протилежне.
Та й через сто років, у наш
час, слова Франка актуальні. Хіба нас, рогатинців, не обурює той факт, що на
Сході України московіти вбивають наших синів, а «поридні» ґазди Конюшок і далі
ревно моляться в московській церкві. Про таких «мудрих» і було слово поета:
««Говорить дурень в серці своїм…».
У збірці «Semper tiro» поет
надрукував поему «Страшний суд», але ж треба згадати, що в цій самій збірці
поет надрукував вірш «Як би ти знав, як много
важить слово», в останній строфі якої закликає йти слідами «Того що в
бурю йшов по гривах хвиль розлогих» — Христа.
Якби ти знав! Та це знання предавнє:
Відчути треба, серцем
розуміть.
Що темне для ума, для серця явне…
І іншим би тобі вказався світ.
Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги
Була б несхитна ясна путь
твоя.
Як той, що в бурю йшов по
гривах хвиль розлогих,
Так ти б мовляв до всіх плачучих,
скорбних, вбогих:
«Не
бійся! Це я!»
Можна впевнено стверджувати,
що Франко продовж усього життя непохитно відстоював правду — правду істинну,
про яку сказав Христос: «Я є дорога, і правда, і життя!..» (Ів.14,6).
Вдумливо вивчаючи творчість
Франка, прийдемо до розуміння
християнсько-філософських поглядів Каменяра, які близькі до тези св.
Томи Аквінського: «Все от Бога, от Бога все! А сам нічого дурний не вдіє
чоловік!» Тому важливим залишається філософсько-богословський погляд на
творчість Франка, висвітлений о. д-ом Іваном Музичкою у статті:
Іван Франко: українському народові невідомий християнин
 |
| о. Іван Музичка |
Франко був поетом, а поетичні душі мають свій спосіб сприймання природи,
явищ, осіб, подій, свій спосіб світосприйняття. Св. Августин твердив, що
людська душа є зі своєї природи християнською, тобто схильною до Бога. Серце і
ум поета легше находять Боже світло і Боже слово. Не диво, що стародавні греки
поетів називали також богословами. Поети — динамічні мислителі і шукачі правди,
справедливости, вразливі на кривди і потребу ліку на них. Все це легко найдемо
в Шевченка і в Франка, в їхнім житті і творчості. Християнства в їхньому житті
не треба шукати, його можна бачити. Франко каже: «Я син народу», а його народ в
ті лихі часи серед злиднів був християнським, жив вірою, разом зі своїми
священиками відробляв панщину… (Панські жарти).
Не легко називаймо будь-кого і будь-коли атеїстом-безбожником. Що-бо таке
атеїзм, хто такий атеїст? Може, кожний з нас і в собі щось такого знаходив чи
міг би знайти? Справжній атеїст — то цілковите світоглядове заперечення
існування Бога, цілковите світогядове переконання, що Бога нема, що він не
існує і не може існувати. Є теж інші форми атеїзму, коли Бога вважають лиш за
якусь космічну силу, енергію, не Особу з абсолютним інтелектом і волею,
коли Бога ототожнюють з всесвітом і природою (пантеїзм), чи він «Хтось», кого
ми не можемо нашим розумом осягти (агностицизм), чи з певністю пізнати (скептицизм),
коли те «щось» є овочем нашої
чутливости, сентименталізму, забобонної склонности і всякої фантазії без
розумового ґрунту зі здоровим мисленням. Буває, що й творимо свої поняття
(часто строго-суворі) про Бога, які є далекі від християнства. Атеїзмом буває і
спосіб життя такий, що виключає всяку відповідальність перед «Кимось», від кого
таки дійсно все існуюче залежить, і людина тую залежність відчуває і потребує,
але живе так, якби Бога не було, хоч про це в якийсь спосіб знає, вірить
Франко не був атеїстом. Здобувши ласку віри в родинній першій Церкві, свою
віру в Бога Франко зберіг до кінця, незважаючи на великі перешкоди, життєві
труднощі, які довелось йому пережити серед свого народу, який справді його не в
одному не розумів і пізно усвідомив свою помилку, чіпляючи йому ярлик і безбожництва, і декаденства, нігілізму і
антиклерикалізму. Франко не залишив писаних пером грубостей чи кпин з релігії
(що є звичайним письмовим стилем безбожників!), не лишив безбожних творів, хоч
завзято боронив правди, справедливості, воював з кривдниками, фарисеями і
ледарями, крутіями. Але лишив чимало гарних думок про віру, релігійність, часто
в коротких строфах, як духовні і душевні рефлексії. Ось деякі:
Моє відкриття,
І сумнів,
критика, і досвід правди,
І думка та, що
всі правди нам
Дрібним атомом,
не вловить ніколи…
Це не говорить агностик Франковим пером, він великий апостол розуму-науки
(то його перше крило!), але в ньому говорить і віра про всі правди, перед якими
ми, люди є маленькими атомами, але є віра (і то є відкриття, що через сумніви,
критичність, досліджування правди творить ДУМКА) — оте Платонове Слово-Логос, а
у Івана євангеліста — Слово яким є Бог! У поемі «Страшний Суд» з перших рядків
нетямуща голова знайде сліди атеїзму і кине читати. Суд! За що суд для всіх,
для праведних навіть? І справедливий Суддя дає глибоку містичну пораду у формі
присуду, і немов звертається до поетичної душі Франка:
«А збери в одне
вогнище
Всі думки і всі
бажання,
На їх крилах
якнайшвидше
Підіймись, напруж
всі сили;
Безмір обіймай
душею
І в найвищій цій
аскезі
З сутністю моєю!»
Справжні безбожники використовують Христову притчу про Його останній суд
для різних кпин і жартів, а Франко дає свій опис з цікавою богословською
щирістю про суд над ним самим, вичислюючи усі свої упадки:
Розум
весь, і всю сліпоту,
І всі
єресі, й всю схизму…
І каже щиро: Боротися не буду
Бо сам (Боже)
ліпше знаєш…
Франко міняв свої політичні думки, світогляд філософії життя, але не міняв
своєї народної релігійності, християнської віри, яку отримав у дитинстві.
Поезія «Страшний Суд» — то мудрий опис роздуми аж до екстази про Великого Суддю
світу при помочи двох крил — розуму і віри. Так високо і поетично бачить Франко
Бога-Суддю і дивується Його справедливості і милосердю з провидінням. Це гарні
думки поета! Ніяк не атеїстичні. І не злоби проти «отців апологетів,
догматів і кантоністів»… Знав свій світ.
А от цікава думка про гріх, думка народної релігійності, може, і почута теж
з уст батька Франка про часто безбожниками висміюваний гріх:
Як від
лютого татарина,
Що шаблюкою маха,
Всі тікають безоружнії,
Так тікай ти від гріха!
А ось гарна думка про братню любов між християнами:
Ні,
хто не любить всіх братів,
Як
сонце боже, всіх зарівно,
Той
щиро любить не вмів
Тебе,
кохана Вкраїно!
Про оспівану Божу Мудрість у Святому Письмі, яке Франко читав і знав його
добре, читаючи з коментаріями:
Хоч
би все небо папером було,
Хоч
би все море чорнилом було,
Зорі
б на пера всі перекуть,
Ангели
б сіли там пір’ям писать,
Та
не списали б — так мудрий прорік —
Мудрості
Божої ввік!
Що за думка про Божу Мудрість, але й
що за поетичний вислів і поетичні
порівняння! Атеїст так не напише, а поет Божу дійсність опише своєю поетичною
спостережністю і високим летом!
Франко написав дисертацію про св.. Климента папу, що загинув мученицькою
смертю на нашім чорноморськім узбережжі (близько 104 року), і про нього
християни Криму створили низку легенд. Франко не кпить собі з них. Він цінить
побожні легенди, терпеливо студіює їх, і каже: «Не одна легенда має в собі
більше правди, ніж не одна історія! В
легенді важне вміти видобути правду, як метал з руди».
А поема «Іван Вишенський» — то зворушливий твір про монаше життя, про силу
молитви і посвячення життя за народ свій. Можна читати її як молитву для
роздумів. Атеїст назве це презирством, мракобіссям, а Франко з пошаною і
подивом описує жертву великого Монаха… А поетичний переспів оди св. Павла про
любов у першому листі до Коринтян, глава 13! А поема «Мойсей!»… Біблійна
тематика манила Франка. Те все пише Франко не молодий (молодим написав «Вічний
революціонер»), а близько 1900-х років, на вершині своєї літературної та наукової творчості.
Та все-таки сталася прикра подія пов’язана зі смертю Франка. Франкові
відмовлено похорону, бо «помер
невисповіданий і нерозкаяний». То був присуд святоюрських священиків. Можна
про те назбирати цілу збірку бібліографії з оскарженням Церкви (католицької),
чину Василіян, теж таких, що тріумфують, мовляв, вирвали Франка з рук попів, що
хотіли його перехопити перед смертю в свої руки, але їм це не вдалося. Інші
бідкаються, що таки промах стався і шукають винуватого. Поплутані факти, особи,
оскаржено майже всіх, хто був причетний до події
Це, що пишу — то розповідь о. Галущнського нам, семінаристам, в Колегії
св.. Йосафата 1946 року в Римі, і цю розповідь я точно зберіг в пам’яті.
Двадцять сім колишніх вояків дивізії «Галичина», серед яких був і я, прибули до Риму, як полонені», з
англійського табору полонених в Італії в листопаді 1945 року, щоб здобути
богословську освіту та стати Христовими воїнами. У березні 1946 року ми
відзначили Шевченківські роковини. Наш духівник, о. Т. Галущинський (ЧСВВ) дуже
підтримував такі імпрези, і в половині квітня ми сказали йому, що хочемо
вшанувати Франка у 30-і роковини його смерті. Яке ж було наше здивування, коли
він твердим тоном сказав, що таких роковин відзначати не можемо: Франко помер
без сповіді і без церковного похорону, який йому Церква відмовила. Майже ніхто
з нас про це не знав, і ми просили його, щоб нам докладніше розказав, як і чому
так сталося. І він розказав нам, додаючи, що він у цій події брав особисто
участь. Наше зацікавлення було велике, і я доволі точно запам’ятав розповідь
духівника. Велику прикрість, на жаль, вчинили галичани, як і світські так і
церковні, для покійного Франка.
У двадцятому столітті в нас творилося безліч дезінформацій, до яких ми
звикли, і які далі творимо. Поширювали їх радянофіли, на жаль, і наші радикали
та усі інші, яким релігія і Бог були
непотрібні, які раділи словами «засуду»
на Франка: «Він помер невисповіданий і нерозкаяний» і попам не вдалося здобути
його для себе в останній хвилі. Вина о. Галущинського була, майже, ніяка, якщо
загалом якусь вину отцеві можна закинути. Дехто каже, що Франко його викинув за
двері, сплутавши о. Теодосія з румунським священиком.
Зближався кінець травня 1916 року, другий рік світової війни, про яку
Франко мав свою християнську думку: «До осягнення моїх ідей не треба
війни. Бог не благословить вбивства, кожного переможця скоріше чи пізніше
постигне кара. Ніхто не має права нікому відбирати життя!».
У Львові було відомо, що Франко серйозно хворий. Зійшлися крилошани св. Юра
на нараду. Усі вони були виховані за австрійської влади в Галичині, між ними
були вчені богослови теж австрійського вишколу і частково латинської
дисципліни, між ними теж чимало русофілів, яких згодом, помалу, дуже обережно і
розумно усунув з тієї капітули Митрополит Андрей. Серед присутніх був і молодий
отець, доктор богословія Теодосій Галущинський. Ціль наради: Франко близький
смерті, його релігійне і церковне життя сумнівне, був соціалістом, атеїстом, зі
священиками був у конфліктах, але між народом здобув велику популярність своїми
творами. Що зробити, щоб він зложив іспит гріхів, прийняв останні Святі Тайни,
і мав християнський похорон?
По короткій дискусії святоюрські крилошани вирішили послати якогось
старшого священика, щоб пішов до хворого Франка, приготував і привів його до
розкаяння. Увагу звернули на молодого священика (36 років), о. Теодосія: «Ви
молоді, свіжо «спечені», знаєте нові науки, може б ви сповнили таку важку
місію? Отець Теодосій радо погодився, ще
й додав: «Франко був у домі мого батька, гостив у нас, буде мені легко почати
розмову з ним» (тут буду подавати слова
о. Теодосія так же докладно, як я їх запам’ятав).
"Я зайшов до кімнати Франка. Він лежав у ліжку, очі його були якісь
заблукані, він розгублено запитав: «А хто ви такі» Я відразу радісним тоном
відповів: «Я священик — Тит Галущинський, син отця Миколи Галущинського. Ви
були в нашім домі, я вас добре пам’ятаю, ви мене не пізнаєте, бо то було трохи
давно. Я щойно приїхав до Львова і довідався, що хворієте, тож прийшов вас відвідати». Франкові очі і
обличчя вмить розпромінилися спогадом, він немов ожив і радісно сказав: «Та як
не пригадую, пригадую вашого батька, ваш дім, гарні спогади, гарні дні були з
вами…»
… «Я піднявся, — продовжив о. Теодосій, і промовив:
«Що ж, було мені приємно з вами бути і згадати давні дні, не хочу вас томити.
Ви хворі, то добра нагода вам помиритися з Богом. Адже війна, треба на все бути
готовим…». Франко по малій перерві відповів: «Та воно добре, але як мені з
Богом миритися, я б мусів його бачити, з ним говорити». «Не треба такої видимої
зустрічі з Богом, відповів я. — Бог дав нам, священикам, владу такий мир між
Ним і людьми встановлювати, що діється у Сповіді».
Настала перерва, втомлений Франко, немов, думав над почутими словами, і
сказав зраділо: «Добре кажете, приємна була з вами розмова… і подумаю над тим».
Я попрощався з Франком і вийшов. На другий день (28 травня) Франко помер…».
У Франка було бажання каяття у сповіді, бо просив священика сповідника. Вже
саме бажання є каяттям, а йому приписали безпідставно, що помер «нерозкаяний».
Не добре «оскарження» дали «отці каноніки» у св. Юрі. Жили вони «буквою
закона», а не законами дії Божої благодаті. Франко хотів сповіді, і це свідчить
про його віру в Бога і Спаса і Боже прощення. Правдивий безбожник не піддається
ласці Божій. Хоч розбійник на хресті піддався і несміло попросив дуже мало:
«Згадай мене, Господи», — а Христос дав, немов понад міру і то : «Ще нині будеш
зі мною»… І Франко це знав, бо знав євангелію (святоюрські отці знали букву
закону, на жаль…) Це, зрештою, були часи строгої церковної дисципліни, яка
закінчилася по Другім Ватиканськім Соборі.
Похорон Франка був величавим, такого здвигу людей Львів, ще не бачив (див. «Світозар
над могилами». Львів, «Камула» 2010, С169-172. Я. П.)
Усі потім твердили , що коли б Митрополит Андрей був на волі, він брав би
участь у тому похороні. Василіяни шанують Франка за його прекрасну біблійну
поему «Мойсей», за його дисертацію про папу Климента — мученика на наших землях
і хотів бачити його патроном України (що в певній мірі вчинив Блаженніший
Йосиф, зробивши його патроном української богословської науки).
Важусь, отже, сказати — великим християнином був наш Франко і, на жаль,
невідомим нашому народові. Франко зробив багато добра для тих, своїм словом, про
яких Христос скаже: «Ви мені це зробили!»
Важливі думки висловив о. Іван
Музичка, вони переконливі!.. Жаль, що вже немає
серед нас цього скромного українського священика, вченого богослова.
На завершення так і просяться
слова Папи Франциска: «Господь завжди приходить нам на допомогу, щоб підтримати
нас у нашій слабкості». Так було із українським народом. На його важкому
тернистому шляху, на початку XIX століття з’явився Тарас Шевченко, а всередині того ж століття — Іван Франко. Два
велетні, на яких тримається українське небо.
__________________
1. Степовик
Дмитро. Наслідуючи Христа: віруючий у Бога Тарас Шевченко //
Видавництво
імені Олени Теліги. — Київ, 2013.
2.
Крушельницький Антін. Іван Франко
(поезія). // Галицька накладня Якова Орештайна. — Коломия, 1909.
3.
Луців Лука. Іван Франко — борець за
національну і соціальну справедливість. // Свобода. — Нью-Йорк; Джерсі-Сіті, 1967.
4.
Тижневик «Неділя». — Львів, 1936, 24 травня.
5.Газета
«Свобода» — США, 1966, 27 травня, ч. 38.
6.
Див.: Лука Луців. Іван Франко — борець за національну і соціальну справедливість. — С. — 619.
7. Див.: Іван Франко. Проти Ватикану. — Збірник.
— Київ,1953.
8.
Газета «Новий час». — Львів, 1928, ч.
25.
9.
Газета «Шлях Перемоги». — Мюнхен, 1966, 24 квітня, ч.17.
10. Часопис «Християнський
вісник» — Коломия, 1998, вересень, ч. 9.
11. Дорошенко Володимир. Великий Митрополит (пам’яті Митрополита А. Шептицького: спогади і нариси). —
Друкарня «Голос Спасителя». — Йорктон, Канада, 1958.
12. Див.: Лука Луців. Іван Франко — борець за
національну і соціальну справедливість. — С. — 563.
Nessun commento:
Posta un commento