Вічна дієта.

О, дієта, ця вічна, нескінченна боротьба, шлях якої пролягає крізь тунель суворої дисципліни та її порушень, надії та розчарування, ейфорії та відчаю. Якщо хтось думає, що модні дієти, диводійні рецепти, піґулки для схуднення, упереджене ставлення до товстунів – все це є породженням сучасного так званого «верховенства іміджу». То це не зовсім так. 
Історія дієт пройшла через тисячолітні терзання. 

В ході історії ставлення людства до харчування змінювалось в часі відповідно до загального стану добробуту населення. 

В найстародавніші часи повнота тіла була синонімом добробуту, родючості (у жінок) та навіть соціальній значущості. Це яскраво демонструють пишні форми Венери з Холе Фельс – палеолітичної статуетки, вік якої сягає приблизно 40 тисяч років і яка на сьогодні вважається найдревнішим відтворенням людського тіла. Або ж скульптури небіщиків з гладкими, звислими животами на етруських саркофагах в Кюзі ( IV-III ст. до Р.Х.). 

 

В історії людства часто траплялися періоди, коли повнота тіла асоціювалася з достатком і владою, але періодично ідеал гладкого, опасистого можновладця замінювався іншими естетичними канонами. Причина? Коли широкі маси населення мали доступ до їжі а надмірне харчування було визнане причиною чималих патологій, виникала потреба шукати інших відмінних ознак вищих суспільних верств.

Так вже давньогрецький мислитель і філософ Платон (V-IV до Р.Х.) різко засуджував обжерливість і ненаситність, називаючи ці людські якості ворогами Філософії і Муз.

І ось в Грецькому світі появилось поняття «diaita» від якого і походить відоме нам слово «дієта». Однак цей термін мав дещо відмінне значення від того, до якого ми звикли. Діаіта - «спосіб життя» - означала ретельне підтримування гармонії між тілом і душею. За гуморальною теорією батька медицини Гіпократа (460-370 р. до Р. Х.) бути занадто повним, або занадто худим вказувало на порушення рівноваги між чотирма головними тілесними рідинами: чорною жовчю, жовтою жовчю, кров’ю та флегмою, що вважалося первинною причиною будь-якого захворювання. Тож тим, хто полюбляв переїдатись на банкетах, Гіпократ наполегливо радив застосовувати такі чотири оздоровчі засоби: для швидшого перетравлення їжі виконувати фізичні вправи (біг, або боротьба); викликати рвоту, випиваючи водний розчин оцту і солі; приймати теплі ванни та утримуватись від сексу, бо він призводить до ліні.
«Тіло – човен, який не має бути перевантаженим» - так само мудро вторував історик Плутарх в І ст. п. Р. Х. Та й латинські поети у своїх творах глузували з гладких животів (obesitas ventris) Нерона і Доміціана, пов’язуючи фігури цих тиранів з жорстокістю та ненаситністю.

Якщо античний світ мав доволі розсудливий підхід до харчування, то християнство із свого боку ввело досить конфліктне відношення до їжі. Героїчні постування та змарнілі від голоду тіла святих аскетів піддавалися перебільшеному прославленню. Ще з початку Середньовіччя існували дві взаємно протилежні тенденції: з одного боку нехватка продуктів та коротка тривалість життя спонукали до надмірного харчування в благодатні періоди, а з іншого боку об'їдання було признано одним із семи головних смертних гріхів, прирівняним до хтивості. 

Ось як в шостій пісні «Пекла» «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі засуджує обжерливих грішників до гниття у болоті, де

«Градини, іній, снігові грудки,

 Мішаючись із мороком постійним,

Смердили під ногами ґрунт в'язкий.

І Цербер, звір із вищиром потрійним,

На три собачі пащі валував

На люд, поглинутий болотом гнійним.»

Тож для того, щоб не піддаватися гріху, єдиним засобом розкаяння було постування. 

В період Відродження, виразною рисою філософії якого був антропоцентризм, класичні ідеали людини середньовіччя – аскета-ченця чи рицаря-воїна – заступає новий ідеал людини, яка прагне досягти щастя на землі.  Входить в моду розкіш, культ тіла і їжі. Тож не тільки було складно не піддаватися спокусі розкішно банкетувати, але їсти надмірно було ознакою приналежності до заможних суспільних прошарків. Ба навіть деякі хвороби були в моді. Наприклад, хворіти на подагру, хворобу з порушенням обміну речовин, найчастіше спричиненим надмірним вживанням м’яса, в ту епоху було привілеєм багатих.

Навести лад на наших столах подумали Араби. Їх трактат 1500 р. Taqwim al-sihha (перекладений як Такуінум санітатіс – Таблиця здоров’я) перелічував їжу, напитки та фізичні заняття (дихання, вправи, відпочинок), які являлися найбільш корисними для здоров’я.

Із швидким розвитком культури і науки,  почала закріплюватись ідея, що лікар повинен бути також і знавцем приготування їжі, щоб дирегувати такий режим харчування, де їжа була б смачною і разом з тим підлягала вимогам здров’я. Поступово формувалася тенденція трактування помірного харчування як основи здорового способу життя. Починають появлятися перші кулінарні книги. Так гуманіст і гастроном Бартоломео Саккі, названий Платіна, в своєму трактаті 1470 року “De honesta voluptate et valitudine” (Задоволення та добре здоров’я) зібрав латинські кулінарні рецепти, де не було суперечностей між задоволенням (vоluptate) і здоров’ям (valitudine), надаючи перевагу простій селянській їжі, основою якою є злаки, овочі і хліб, над багатими смаколиками знатних дворів, такими як торти, солодощі та жирне м’ясо. До слова, гастрономія (від грец. γαστήρ = шлунок, живіт і νόμος = закон, правило; дослівно - врегулювання шлунку) означає поєднання технології і мистецтва приготування їжі. Гастрономію можна вважати наукою, яка вивчає зв’язок між культурою та їжею. 

Навіть для любителя поїсти філософа Вольтера (1694-1778) «moral» (бадьорий дух) залежав повністю від «physique» (фізичного стану). «Гарантами доброго здоров’я являються, звичайно ж, правильне харчування, фізичні вправи, відпочинок і гарний настрій, а не ті різні засоби, що приписують жадібні шахраї, видаючи їх за чудотворні» - писав він. 

І ось в середині дев’ятнадцятого століття бути повним більше не вважалося соціальним привілеєм. Мінялися також і жіночі естетичні канони: ангельська та пишноформна краса епохи Відродження поступалася красі міцної, але витонченої фігури.  Дотримування естетичних стандартів того часу спонуковувало жінок, які по своїй природі завжди надзвичайно чутливі до найменших коливань моди, піддаватися найрізноманітнішим тортуам та бути жертвами різних шарлатанів. Як ось до прикладу 1892 р. в Бостоні на ринку появився електричний корсет (George Burwell’s bon-contour), винайдений одним підприємцем як модернізований варіант традиційних корсетів з пластинами і шнурками. Цей корсет не тільки стискав талію, а й «доконечно» звужував її завдяки постійним ударам електричним струмом.

Саме в цей період в суспільстві спостерігається переломна зміна у відношенні до дієти: якщо до цього часу дотримувалися дієти задля здоров’я, то в дев’ятнадцятому столітті почали робити це з естетичних міркувань. І приклад у цьому почали надавати відомі особистості, знамениті своєю нескінченною боротьбою з надлишком ваги. 

Так англійський поет Лорд Байрон (1788 – 1824), який прагнув бути струнким попри свою схильність до повноти, під час навчання в
Коледжі Святої Трійці Кембріджського університету, не будучи задоволеним своїм зовнішнім виглядом, запровадив надсувору дієту на основі чаю, печення, супу і оцту, завдяки якій  йому вдалося скинути 30 кг ваги (з 90 до 61 кг). І не тільки. Поет обмотувався в кілька шарів вовною, щоб потіти, подовгу скакав верхи на коні, плавав та курив, аби втамувати голод. Хоча інколи, не витримуючи, піддавався спокусі та смачно об’їдався, після чого, проте, сильно каючись, випивав велику кількість магнезії як проносне. Цікаво, що саме завдяки наполегливим, виснажуючим заняттям плаванням Лорд Байрон прославився серед венеційців як неперевершений плавець. Протягом свого перебування в Венеції (1816 – 1819) Байрон прийняв виклик своїх друзів, вправних плавців, позмагатися у плаванні: проплисти з острова Лідо до Венеції і Ґран Каналом допливти до Ріальто. Та поет не лише переміг, залишивши далеко позаду своїх суперників, а й проплив увесь Ґран Канал туди і назад, плаваючи 3 години і 45 хвилин. В пам’ять про цей знаменитий заплив у Венеції 1905 року було запроваджено щорічне змагання по плаванню на Кубок Байрона.

Згодом також й інший персонаж ввійшов в легенду завдяки своїй маніакальній боротьбі з вагою – австрійська імператриця Єлизавета Баварська (1837 – 1898), так звана Сісі. Сісі, незважаючи на вагу 44 кілограми із зростом 173 см., дотримувалася суворої персональної дієти на основі молока, апельсин і супу та щоденно виснажувала себе довгими прогулянками і гімнастикою. Була настільки суворою до себе, що дозволяла собі їсти лише один раз в день, слідкуючи, щоб обсяг її талії не перевищував 49,5 см. 

1890 року американський хімік Вільбур Олін Атвотер винайшов першу таблицю калорій. Цей епохальний винахід надав дієті певне кількісне окреслення. Нарешті конкретизувалося завдання дієти – боротися з калоріями. І ось на початку двадцятого століття боротьба з калоріями стала справжньою одержимістю. Вироблення харчовою промисловістю величезної кількості рафінованої їжі, такої як білий хліб і різноманітні солодощі, та сидячий спосіб життя усугубляли проблему надлишку ваги. Одночасно засоби масової інформації почали пропонувати суспільству важко досягаючі естетичні стандарти, підживлюючи таким чином постійне невдоволення людини власним тілом. І ось тут завзято почали множитися і розповсюджуватись різноманітні дієти, а ринок, звичачайно ж,  відразу заполонили піґулки для схуднення і «диводійні» препарати на основі гормонів, паразитів, амфетамінів, ба навіть дінітрофеноло – канцерогенної речовини, яку вживали вже в роки Першої світової війни (заборонена 1938 р.).

Один лікар двадцятих років відмітив:

 «За винятком неймовірної довірливості лисих чоловіків до засобів для вирощування волося, ні до чого іншого не існує такої абсолютної довіри, як до дієт для схуднення...»

Яких тільки дієт не вигадували!

Ось топ-п’ять найабсурдніших дієт 19-20 століть:

Флетчеризм, або революція в роті. «Перш ніж проковтнути, їжу треба пережувати 32 рази (один раз на кожний зуб), щоб розділити речовини, з яких вона складається» - стверджував американський підприємець Горас Флетчер (1849-1919), прозваний «великим жуйником», який 1890 року відпрацював теорію, за якою можна з’їдати будь-яку їжу (до 1600 ккал.) за умови пережовування кожного шматочка 32 рази.

Дієтичне мило. Реклама мила на основі водоростів, що появилося на ринку 30-тих років минулого століття, обіцяла, що під час намилювання активні речовини водорослів проникають через шкіру і спалюють жири. Застосування мила не викликало жодних побічних дій, як, зокрема, і не мало... жоного ефекту.

Амфетаміни. 1933 року в США для зняття набряків носа був впроваджений препарат бензедрин на основі амфетамінів. Цей препарат почали застосовувати для схуднення, використовуючи одну з його побічних дій -  пригнічування почуття голоду, ігноруючи його головну побічною дію як психотропної речовини - викликати залежність.

Тенія. Серед дієт двадцятого століття було навіть і вживання личинок ціп’яка – ланцюгового глиста, який, прикрипівшись до стінки кишківника, «живився, поглинаючи в кишківнику всю їжу». Справді ця дієта давала можливість залишатися худим, мов тріска, об’їдаючись досхочу, але ж.., зрозуміло, мала і неабиякі побічні дії: тошноту, рвоту, головні болі.

Сигарети. Рекламна кампанія, яка прагнула популяризувати серед жінок паління сигарет, вихваляля почуття ситості, викликане нікотином під час паління, замовчуючи всю його шкідливу дію на здоров’я.

Дієта сплячої красуні.  В 60-ті роки поширеним було переконання, що хто спить, той не їсть. Тож для схуднення старалися побільше спати, для чого вживали снодійні препарати, які викликали залежність і мали великий ризик передозування. 

Хоч світова епідемія ожиріння та поширення розладів харчування і застерігають нас не наслідувати негативних прикладів минулого, а дотримуватися здорових принципів грецької «діаїти», на сьогоднішній день в ставленні до дієт мало що змінилося.

Зрештою, як сказав лікар вісімнадцятого століття Самуель Джонсон: 

«Якою б не була кількість їжі, що з’їдає людина, ясна річ, якщо вона груба, значить їсть більше, ніж їй це потрібно...»

 

  Джерела: Focus Storia; "Calories and Corsets: a hhistiry of dieting over two thousand years", Louise Foxcroft.