Уривки з роману-есе «СЕСТРА ТАЇСІЯ» написаного на основі реальних фактів із дискредитації УГКЦ совєтськими «апологетами істинного православія».

Ярославу Польовому - другові, дорогій усій моїй родині людині цей допис присвячується.

Кілька слів про автора.

Польовий Ярослав, досліджувач старожитності рідного краю – народився 23.08.1944 р., відійшов у небуття 31.10.2017 р. 

Закінчив Львівську Політехніку. Незважаючи на те, що був інженером за фахом, створив три книги високого літературного і науково-історичного рівня: історико-краєзнавчий нарис «Рідне село Підмихайлівці», роман «Світозар над могилами», в якому описує долі своїх односельчан – героїв визвольної боротьби, котрі або полягли за волю краю, або йшли на Голгофу крізь сибіри та роман-есе «Сестра Таїсія», уривки з якого подані нижче.

Яким же був у житті Ярослав? Насамперед це був чесний, віруючий чоловік з високими духовними засадами, сильний духом та вірний своїм переконанням. Він був патріотом рідного Краю, справжнім українцем із сильним відчуттям Єдиної Родини як в малому так і у великому. Стверджуючи, що велика історія народу тримається на підмурку традицій предків, Ярослав був вірний ідеї, що жодна людина не спроможна стати справжнім патріотом своєї великої Батьківщини, якщо не буде патріотом свого осідку, де народилася, бо тільки там найглибше коріння її національно-духовних джерел. Тож він намагався у межах своїх можливостей відтворити минуле свого рідного села Підмихайлівці, що на Рогатинщині, відновити історичну пам’ять рідного Краю, заповнити оці страшні закривавлені «білі плями», які дісталися нам у спадок від окупаційних режимів. Для цього Ярославу довелося багато працювати, досліджувати матеріали і документи Державних історичних архівів України, опрацювати фоліанти підшивок часописів у наукових бібліотеках, записувати спогади односельчан старшого покоління. Його єдиноземець з Рогатинщини,  письменник Роман Коритко відмітив, що твори Ярослава відзеркалюють не лише «історію рідного села, але й весь процес суспільно-політичного, культурно-просвітницького і національно-визвольного руху, який був властивий кожному галицькому селу, починаючи від незапам’ятних часів аж до нинішньої доби». Ярослав Польовий своєю діяльністю, своїми творами прагнув вкласти власну цінну частку у загальну святу справу становлення української державності і тим самим прислужитися рідному народові. 

СЕСТРА ТАЇСІЯ 

                Правду заховати неможливо, бо про неї дбає  сам Господь Бог і завше  вкаже 
спраглому до неї стежку.

Вибір шляху

...Більшовицький переворот у листопаді сімнадцятого року поламав долі мільонам чесних людей, у тому числі й Тетяні Стронській. Вона прибула на рідну землю у переддень путчу й жахнулася від розгулу банд, які гордо називали себе більшовиками-революціонерами, явно займаючись розбоєм та грабунком. Тому радість, що заполонила дім Стронських з появою дочки, швидко змінилася на тривогу за її майбутнє. Дух неспокою нагадав Анфісі про прокляття роду Юсупових... І знову допомога прийшла від батюшки Костянтина.

...Якось у розмові Анфіса наголосила, що Тетяні пора збиратися в дорогу і продовжити навчання, бо в цій країні, де народ живе революцією, її нічого доброго не чекає.

-  Графине! – ввічливо почав батюшка, - не факт, що вдасться виїхати. Але якби й випала така нагода, то треба добре подумати, чи годиться покидати Батьківщину?... І революція тут ні причому.

 - Як вас розуміти, достойний батюшко? – розгублено запитала Стронська.

 - Найстрашніше, дорога графине, це не бунти, чи як їх називають революції. Вони були, є і ще будуть. Біда в іншому: наступ на наше святе православ’я.

- Та це ж питома ознака більшовиків-безбожників.

- Ой, графине, проблема глибша... З більшовиками можна домовитись, а що робити з католиками?

 - Про яких католиків йдеться, батюшко?

- Ви, графине, хворіли  і поза вашою увагою залишився приїзд до Петрограда уніатського Митрополита Андрея Шептицького.

- Це той, якого у війну арештували?

- Той самий, графине. Із тюрми Шептицького звільнтли, і він прибув до Петрограду, де його тепло вітали, крім малоросів, ще й наші князі Мілюков та Львов, а Керенський приймав цього уніата на рівні високоповажних осіб.

- Нічого дивного в цьому немає, - спокійно, розважливим тоном почала Анфіса. – Релігійну особу, очевидно, незаконно запроторили до тюрми, тож мабуть годиться, принаймі, вибачитися.

 - Можна згодитися з вашим, графине, міркуванням, якби на цьому закінчився візит Митрополита до уряду в Петроград. Але ж ні! Замість того, щоб повернутися у свою Галіцію він взявся розшукувати Митрополичий архів, який у час війни превезли зі Львова до Петрограда. Наші урядовці радо сприяли Шептицькому і скоро архів таки потрапив до його рук. Серед документів була енцикліка Папи Пія Х, якою Митрополитові Шептицькому були надані широкі права для унійної праці в Росії.

 - Права?.. В Росії?.. Митрополитові з Галіції?.. – здивовано запитала графиня

 - Саме так, графине. І цей уніат почав діяти. Скликав перший синод наших католиків, на якому призначив отця Леоніда Фьодорова екзархом всієї Росії.

 - Я, достойни батюшко, не можу второпати, в чому криється небезпека?.. У якомусь соборчику?..

 - Дорога графине!.. – вигукнув батюшка, аж шибки у вікнах задзвеніли. Усвідомивши, що він переступив межу пристойності, тихим голосом додав:

 - Вибачте за мій тон... Але ми не можемо допустити найменших проявів, які йдуть всупереч Московській Церкві, тобто православ’ю. Сьогодні соборчик, завтра собор, а там пішло й поїхало. Католики заполонять наші храми, й прощай Русь православна... Недопустимо! – твердо прорік батюшка, кинувши важкий погляд на графиню.

 - Нам усім слід усвідомити, - злобно пробасив батюшка – що йдеться про боротьбу за канонічне православ’я, на чому твердо стоїть наша Московська Церква. І не важливо, дорога графине, хто при владі. Будь-який режим мусить опиратися на Церкву, бо за нею стоїть народ. І більшовики це розуміють, тому залишать церкву у спокої, ба більше: вже ведуть преремовини з нашими ієрархами про майбутнє церковного життя. Як стало відомо, сторони дійшли до повного взаєморозуміння і найближчим часом при духовній академії буде створено факультет захисту чистоти православ’я, який, дорога графине, доручили мені очолити.

 - Навіть так?.. Дозвольте вас привітаи, достойний батюшко.

 - Дякую, графине... Скажу вам по-секрету, що ...студентів навчатиметься обмаль – лише еліта з достойними стипендіями. Зараз йде реальний підбір абітурієнтів, і маю честь, графине, запросити на навчання вашу Таню

...У відомстві, де навчалася Таня (згодом отримала ім’я Наталя) і яке іменувалося «семінарія», вирішили приховати від Анфіси Стронської преїзд її доньки до Київа. Натомімть повідомили, що вона скерована на роботу в інформаційне агенство при міністерстві іноземних справ у Кенігзбкргу.

...Роздуми в тиші розквітлих каштанів щораз більше викликали в Наталі сумніви щодо месіанства Російської Церки, про яке їй упродовж років наполегливо тлумачили. Життя внесло розчарування у цю доктрину. Якщо православ’я заполонить християнський світ і врятує людство, то то чому це православ’я наполегливо підтримують більшовики-комуністи, які жорстоко розправляються з тим же християнством: руйнують храми, спалюють церковну літературу, ув’язнюють священників?.. Намагалася знайти логіку у тій сукупності бузглуздя, що системно насаджувалися працьовитому люду – не знаходила... Насправді, намагалася позбутися відлуння сумління, що долинало здалека, запитуючи: «Хто ти:... Стронська, Романова, Меньшова?.. Яким шляхом йдеш?..».

...Батюшка Костянтин інтуїтивно відчув душевний стан Наталі і безцеремонно застеріг, що сентименти треба відкинути, а поставлене завдання виконати, бо в разі провалу операції на кожного чекає жорстоке покарання. Ще й попередив, що за їхніми діями буде нагляд, на що Сергій Петрович ствердно кивнув головою. Відтак поблажливим тогном дав Наталі конкретне доручення: вона, як «дочка» останнього російського царя, повинна зустрітися із Митрополитом Андреєм Шептицьким і просити в нього притулку. Потрапити до Митрополита їй мусить допомогти ксьондз Скальський, і додав, що вона повинна вмовити ксьондза організувати їй зустріч, і не обов’язково через інтимні стосунки, все залежатиме від перебігу подій. Але очевидним залишається факт, що ксьондз повинен повірити у її царське походження, і в цьому їй допоможе Петро, який тепер має прізвище Красовський...

...Коні розміреним кроком прямували битим шляхом круто вгору до плоскої вершини, де в оточенні трьох здоровенних черешень притаївся похилий дерев’яний хрест.

 - Ось ми і приїхали, дякувати Гоподу, - мовила ігуменя, перехрестившись, - Михайле, прошу зупинитися.

 - Глянь, Наталко, - звернулася мати Моніка до Мненьшової, вказуючи правицею вдаль,  - ось там, де видніються верхів’я дерев, і притаївся наш монастир. Спочатку ми заложили сиротинець, а згодом організували й монастир. Кожний рік у нас виховуються дітки-сироти, а це дівчатка, хлопчики, яких доля нагородила сирітством. Думаю, що й ти, Наталю, прилучишся до виховання діточок, будеш вчити їх англійської мови.

 - Із великим задоволенням, - відповіла Меншова, розглядаючись навкруг, - яка краса!

Тогочасність навіяла Меншовій сумні спогади, потривоживши приспаний недолею біль душі. Розуміла, що, потрапивши в тенети московського привослав’я, вона стала підневільною і живе кривдою. Легше, коли всюди така ж несправедливість і ошуканство, то звикаєш і здається, що світ так влаштований. Але неймовірно важко, коли навпаки: навколо сяє промінь правди, а ти живеш «з каменем за пазухою»... Хіба забудуться слова Митрополита, підсилені його світлим проникливим поглядом: «Господь завжди простягає руку допомоги тим, хто спіткнувся, щоб вивести на шлях правди».

«Це ж про неї, про її двояку душу», - бентежила прихована думка, викликаючи почуття провини і докори сумління... «А може минеться,  - міркувала Наталя, - хто мене тут знайде?.. Та й війна?..»

Не минулося, бо гріх не можна заховати, його слід здолати.

...На свято Успіння Пресвятої Богородиці Меньшова Наталія, після півторарічного перебування кандидаткою, склала тимчасові обіти, отримавши ім’я – Таїсія.

...Не знала мати Моніка, що у монастирі, який вона організувала, доглядала і дбала про його розвиток, знайшли притулок енкаведисти, які шукали компромат на Грекуо-Католицького Митрополита – Андрея Шептицького, виставляючи його у світі як колабораціоніста фашистської Німеччини.

...Сестра Таїсія не сприймала останніх слів сестри Софії, вони ніби не доходили до її свідомості. Вона міркувала над своїми проблемами, що раптово звалилися на неї. Спершу у відомстві розглядали щоденник, у якому вони з Красовським занотовували окремі епізоди, пов’язані з антисовєтською діяльністю монастиря. Доводилося пояснювати окремі факти, доповнювати інформацію. Скрупульозним виявився давній знайомий сестри таїсії – Сергій Петрович, який, у чині полковника годинами вів із нею балачки, ставлячи незручні запитання. Так тривало майже два тижні. Нарешті повідомив Меньшовій, що їй доведеться затриматися у Москві, бо вона включена у комісію зі створення ініціативної групи, метою якої є ліквідація Української Греко-Католицької Церкви.

Ініціативна група повинна бути створена на прохання трудящих Західної України, які давно мріють з’єднатися з істинним православієм, виразником якого є Московська Церква.

Ось так: на прохання трудящих судили безвинних людей і відправляли у Сибір, а тепер ще й за тією ж просьбою трудящих, хочуть знищити Українську Церкву...

...Дата 11 квітня 1945 р. вписала сумну сторінку в історію нашої церкви. Настали важкі, тривожні дні для вірних УГКЦ. Саме у цей день «істинне православіє», нехтуючи християнськими засадами та нормами людської моралі, торувало собі шлях до світового панування.

Незважаючи на те, що єпископ Йосип Сліпий відправив у грудні 1944 р. представників УГКЦ до Москви, де вони внесли 100 тис. крб. у фонд Червоного Хреста на оборону країни та висловили «подяку за визволення» Й. Сталіну й уряду, і де їх запевнили у можливості вільного сповідування греко-католицької віри, це не завадило Сталіну підписати 17 березня 1945 р. пропозицію щодо ліквідації УГКЦ та перехід її під юрисдикцію Московського патріархату.

Початок цілеспрямованого наступу на УГКЦ пов’язаний із появою 8 квітня 1945 р. у газеті «Вільна Україна» статті «З хрестом чи мечем» під псевдонімом В. Росовича (справжнє прізвище – Ярослав Галан). У публікації наш землячок звинувачував УГКЦ у співпраці з німцями і зв’язках з ОУН. Статтю предрукували інші видання Західної України та поширювали окремою брошурою. Після пропагандистської роботи щодо дикредитації УГКЦ як «ворога народу», 11 квітня у соборі св. Юра у Львові НКВС заарешвували весь єпископат УГШКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим, а також багатьох священників. Водночас масові арешти відбулися у Станіславі та інших містах. Всього, за даними НКДБ у СРСР, у 1945 р. в Україні було заарештовано 96 священників УГКЦ.

...У розпал жнив до монастиря навідався давній знайомий, управляючий з релігії – Даниленко Сергій Тарасович.

 - Ми, шановна ігуменіє, повинні прагнути пізнати витоки нашої батьківської віри, тоді й конфесії відпадуть, - переконував управляючий з релігії. – Ви напевно знаєте, що у Львові з травня почала діяти «ініціативна група» з греко-котолицького духовенства, яка агітує за розрив унії з Римом.

 - Знаю, що йде наступ на наше духовенство, але хочеться запитати: «Чому?.. Чому нам забороняють виконувати свій християнський обов’язок, згідно з батьківською вірою, про яку ви згадали».

 - Хіба наше православ’я не є батьківською вірою? – гнув уперто своє Даниленко.

 - Ні! – твердо відповіла мати Моніка. – Треба звернутися до витоків нашої Церкви, тоді й дискусії не буде.

 - Що маєте на увазі?

 - Історичні факти – річ незапреечна. 988 року князь Володимир Великий охрестив наш край. Тоді усі вірні були у злуці з Римом, розрив відбувся у 1054 році. Отже, наша батьківська віра пов’язана саме з Римом, так буде справедливо і не соромно перед нашими предками.

 - Історія нашої Церкви відома. Але високодостойні ієрархи вважають, що унія з Римом була великою помилкою, яку слід виправити.

 - І хто наважився на таке святотатство?

 - До складу ініціативної групи включили трьох священників, які представляють духовенство вірних цілих єпархій – Гавриїла Костельника від Львівської, Михайла Мельника від Дрогобицької та Антонія Пельвецьеого від Станіславської.

 - Отже, доля нашої Церкви, як я розумію, уже вирішена?

 - Власне, ми прибули до вас, щоб і монастир приєднався до ініціативної групи, яка вбачає мацбутнє нашої Церкви у злуці з Московським патріархатом.

 - Чи варто було долати такий довгий шлях?

...У середині листопада на адресу начальника Управління НКВД Станіславської області надійшла, під грифом цілком таємно, телеграма про початок операції «Недобітиє», де була і копія стенограми допиту Меньшової-Радіщевої від 1 жовтня 1945 року.

Копия стенограммы

Протокол допроса Меньшовой-Радищевой Наталии Ивановны от 1 октября 1945 г.

Родилась 1901 года в г. Калуга.

Я, Меньшова-Радищева Наталия Ивановна, являюсь агентом немецкой разведки.

Осенью 1941 года я была направлена Абвером к митрополиту Шептицкому в г. Львов, который отправил меня в Подмихайловский монастырь, где игуменей была Мария Полянская.

...Должна сообщить, что монастырь, по сути, есть бандеровской базой. Игуменя Полянская является ярой приверженцей бандеровцев. Полянская, против моего желания, заставила меня вступить в ОУН под псевдонимом «Марелька Высокая». Иногда я получала записку, где было написано одно слово: «Мария», что означало срочно прибыть к ранеому бандеровцу и оказать ему помощь.

Дает показания, что в монастыре лечились бандеровцы, зато было отказано в лечении пяти красноармейцам, которых расстреляли бандеровцы.

В начале октября 1944 г. я вместе с сестрой Дарией выехала в село Вишнив, где оказала помощь раненому бандеровцу на псевдл «Корнель».

Корнель рассказывал мне, что он является незаконнорожденным сыном Митрополита Шептицеого и показывал мне фотографию, где он ребенком сидит у ног митрополита.

За немцев при монастыре работала школа, где училось до тридцати детей. Всех детей воспитывали в националистическом духе. Учителями были монахини: Млынарская, Свирская, Добоссер.

Копія стенограми допиту сестри Таїсії, выдправлена в КГБ Станіславської обл., яка формально послужила приводом для арешту монахинь Підмихайлівського монастиря, є не що інше, як дешева большевицька брехня. Не будемо звертати уваги на місце народження Меньшової-Радіщевої (м. Калуга), де вона, очевидно, ні разу не була. Вражає большевицький цинізм совєцької ідеології. Відразу, як тільки Меньшова признається, що вона є агентом німецької розвідки, її скеровують до Митрополита Андрея Шептицького. Ось і ключ до розуміння питання по суті: скомпроментувати постать Митрополита в очах світової спільноти, показавши його як колабораціоніста фашистської Німеччини. Відповідно, очолювану Митрополитом Церкву слід ліквідувати, приєднавши її до Московського патріархату.

Ще декілька зауваг до стенограми: не було такого факту, щоб монастир відмовив червоноармійцям у лікуванні; у своїх показах Меньшова-Радвщева єдиним словом не згадує свого безпосереднього наставника агентурної діяльності – доктора Красовського; про незакононародженого сина Митрополита Андрея Шептицького совєцька преса писала багато брехні. Але, як зазначив у своїй поезії Богдан Стельмах: «Не вір москалеві, як псові».

...Із першим «Господи помилуй» роздався несамовитий гавкіт тагора, гамір. Тупіт кованих чобіт. Отець Павло, прехрестившись, лиш промовив: «Большевики», і на порозі з’явився низкорослий енкаведист зі зброєю в руках. Він злодійкувато кинув поглядом навкруг і щодуху заверещав:

- Всєм оставаться на мєстах. Обиск!..

Обшук енкаведисти провели «фахово, з розумінням справи», залишивши притаманний большевикам слід: поламані меблі, розсипане збіжжя, побитий посуд. На запитання: «Гдє находітся склад с оружієм?», ігуменя відповіла:

- Побійтеся Бога! Це монастир, а не гарнізон.

-   Звернули увагу енкаведисти і на накриту соломою картоплю. – Єта што? Для бандєровцев пріготовлєно?

Страшний злочин вчинили большевики в монастирській каплиці: Кивот із Найсвятішими Тайнами  - перевернутий, Часточки тіла Христового – порозкидані по підлозі, зірвані ікони іконостаса. 
Арештувавши 27 листопада 1945 року 11 монахинь, у тому числі й ігуменю Моніку Полянську та отця Павла Теодоровича, тільки 11 грудня 1945 року Станіславським Управлінням НКВД на сестер василіянок Підмихайлівського монастиря була заведена агентурна справа  "Нєдобітиє». 
...Ось так, легким розчерком пера, каральна система СРСР засудила монахинь Підмихайлівського монастиря (ст. 54-1а, «Зрада Батьківщини») до каторжних робіт. За цією статтею невільники відбували термін від 5-и до 25-и років, а той потрапляли під розстріл. 

Однак, якщо прискіпливо проаналізувати кримінальну справу № 14 533П монахинь Підмихайлівського монвстиря (буква «П» вказує, що йдеться про осіб політичних), то можна зауважити алогізм самого процесу. Чому Митрополитові Йосифу Сліпому, після арешту у квітні 1945 р., оголосили вирок уже в червні 1946 р., а монахиням аж через два з половиною роки, у червні 1947 року? 
Відповідь однозначна: впевнившись у непохитності Митрополита Сліпого, режим намагався схилити монахинь Підмихайлівського монастиря дати покази, що Митрополит Андрей Шептицький співпрацював із фашистами. Не дарма ж слідство вів слідчий з особливих справ при КГБ СРСР – полковник Галкін... Не вдалося. Твердих поглядів були монахині. 

Ціна вибору
Несправедливість прихована у серці: сила її проявляє, а слабкість приховує. Відсутність твердого характеру, сили волі підштовхнули Меньшову-Радіщеву стати на шлях неправди. У неї була можливість покаятись, і вона неодноразово схилялася до такої думки. Зрозумівши суть большевицького православ’я, де руйнувалися храми, переслідувалися священнмки, віруючі, вона, перебуваючи під опікую греко-католицького духовенства, мала можливість пізнати Греко-Католицьку Церкву – Церкву, яка дбала про свій народ, працювала над його християнським вихованням, де на першому місці була любов до ближнього, і без будь-яких амбіцій на гегемонію у християнському світі. Поте страх бути зарахованою «істінним православієм» до «нєнужних» сковував усе її єсство настільки, що вона не знаходила сил до покаяння... 
...У телепередачі на каналі СТБ від 17.09.2006 р., під рубрикою: «Шукачі. Загадка Великої княжни», повідомлялося, що Меньшова-Радіщева була пацієнткою Свірської психлікарні (Ленінградська обл., м. Лідейне Поле). Медперсонал стверджував, що була замкнутою, багато писала, володіла кількома мовами і не вважала себе за хвору. 
...Близько 1982 р. Меньшова померла. Головний лікар, працівник НКВД, після закриття закладу у 1990 році розпорядився знищити історії захворювань усіх пацієнтів, крім історії хвороби Меньшової-Радіщевої, яку, очевидно, відправили у спецфонди НКВД. 

Ступивши на шлях зради, людина наражається на «Каїнове тавро», і тільки глибока віра та розкаяння ведуть до спасіння. 

Післямова
...Швидким темпом змінюється навколищній світ, з’являються нові технології, відкриття, про які давно писали фантасти, а «істінне православіє», обуте сотні років тому в зашкарублі кирзаки, і досі тупцює на місті. Чому російські історики, а з ними й ієрархи Московської Церкви, всупереч історичним даним, знову витворюють картину народження Росії... на берегах Дніра? А глобально-віртуальна схема «Русского міра» покликана повністю розчинити Україну і українське (як теж Білорусь і білоруське) в російській безмежності. Патріарх Кирил знову, як за часів Російської імперії і СРСР, ототожнює поняття «руський» і «російський», «Русь» і «Росія». У цьому «Русском Мірє» Російська Православнв Церква, виглядає, повинна виступати своєрідним ідеологічним полісменом і наглядачем, що не визнає жодних державних кордонів. 

У нашому безрадісному сьогоденні, коли Московія розв’язала гібридну війну з Україною, коли за нашу Незалежність щоденно гинуть кращі сини українського народу, проглядається явний слід РПЦ. Але Україна переможе. Переможе, навіть не маючи газпромівських грошей на медія та юридичну підтримку і роздмухування ними конфлікту. Переможе, навіть, якщо РПЦ з її шпигунським відділом смітять грошима, купуючи за кордоном друзів і лобістів. Бо з нами Бог і він сильніший від одвічної московської трійки: Кремль, Луб’янка та РПЦ.

ХРОНОЛОГІЯ ЛІКВІДАЦІЇ УГКЦ

  9 жовтня 1939 -  Митрополит А. Шептицький встановив Екзархати УГКЦ, які охоплювали територію СРСР.

   22 грудня 1939  - Митрополит А. Шептицький таємно висвятив ректора Богословської Академії о. Йосифа Сліпого на свого коад'ютора з правом наступництва.

  26 грудня 1939 -  Митрополит А. Шептицький таємно вислав до Ватикана лист, у якому інформував про більшовицькі репресії в Західній Україні.

  8 лютого 1940 - наказ НКВС СРСР №-00154 "Про агентурно-оперативну роботу по антирадянських формуваннях серед католиків".

  11 квітня 1940 - поява в радянському часописі "Безбожник" статті під назвою "Глава униатов", спрямованої проти Митрополита А. Шептицького.

  19 квітня 1940 - Львів. У соборі св. Юра розпочався Архиєпархиальний Синод.

  28 жовтня 1940 - створено Тернопільсько-Галицьку єпархію Російської Православної Церкви під головуванням архиєпископа Олексія.

  26 березня 1941 - архимандрита Пантелеймона призначили єпископом Львівським РПЦ.

  16 серпня 1941 - Митрополит А. Шептицький повідомив Ватикан, що лише зі Львівської архиєпархії більшовики вивезли до Сибіру близько 250 тис. українців.

  7 листопада 1941 - Митрополит А. Шептицький надіслав до Ватикана звіт про знищення більшовиками УГКЦ.

  9-15 червня 1942 - Львів. Відбувся ІІ Собор екзархів, на якому прийняли низку декретів щодо діяльності ГКЦ на окупованій німцями території.

  1 листопада 1944 - після смерті А. Шептицького Митрополитом УГКЦ у Західній Україні став Йосиф Сліпий.

  23 листопада 194 - розпочалась кампанія проти УГКЦ у Карпатській Україні.

  16 січня 1945 - директива НКДБ УРСР "Про активізацію агентурно-слідчої роботи по римо-католицькому духовенству та уніатах".

  2 лютого 1945 - Собор РПЦ засудив Ватикан і УГКЦ.

  17 березня 1945 - Й. Сталін особисто схвалив інструкцію про ліквідацію УГКЦ.

  11 квітня 1945 - у Західній Україні заарештовано 5 українських греко-католицьких владик - Митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Никиту Будку, Миколу Чернецького, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського.

  28 ттравня 1945 - "Ініціативна група" на чолі з Г. Костельником звернулася до Сталіна і Раднаркому УРСР з проханням об'єднати УГКЦ з РПЦ.

  1 липня 1945 - звернення 300 українських греко-католицьких священників із листом протесту проти дій "Ініціативної групи".

  19-21 вересня 1945 - Перемишль. Польська влада зарештувала єпископа Перемисько-Самбірського і Сяноцького Йосафата Коциловського.

  24-25 лютого 1946 - Київ. Митрополит РПЦ Йоан таємно висвятив українських священників: о. А. Пельвецького на єпископа РПЦ Стпніслава та о. Мельника на єпископа РПЦ Дрогобича і Самбора.

  8-10 березня 1946 - Львів. У соборі св. Юра відбувся т. зв. "Львівський Собор".

  26 січня 1947 - польський комуністичний уряд офіційно ліквідував Перемиську Капітулу УГКЦ.

  21 вересня 1948 - Львів. Убито Г. Костельника, голову "Ініціативної групи" для возз'єднання УГКЦ з РПЦ.

  16 лютого 1949 - резиденцію єпископа в Ужгороді насильно передали представникові РПЦ Макарієві.

   28 серпня 1949 - група священників на чолі з Іринеєм Кондратовичем проголосила возз'єднання УГКЦ на Закарпатті з РПЦ.

  24 вересня 1949 - Й. Сталіна повідомили про завершення ліквідації Унії в УРСР.

  15 грудня 1952 - папа Пій ХІІ видав енцикліку, в якій захищав ув'язнених в СРСР священників УГКЦ.

  січень 1954 - Митрополит Й. Сліпий написав в ув'язненні Різдвяне послання, яке згодом поширили серед віруючих в Україні.